Теммі Лінч,
2 листопада 2006
Безсумнівно, причин критикувати політичну систему в Україні знайдеться чимало. Важливі елементи прозахідної позиції Президента Віктора Ющенка опинилися у загоні, нинішній уряд намагається посилити контроль над приватним бізнесом і засобами масової інформації в регіонах, зовсім нез’ясованим залишається питання про те, кому ж керувати країною, так ще й важливі угоди (такі, як останній договір з Росією про поставки природного газу) приймаються непрозоро й лише спантеличують.
Проте, за всією цією критикою легко випустити з уваги ширшу картину того, що відбувається. А саме те, що Україна, можливо, готується стати першою в XXI столітті (напів-) авторитарною державою, що здійснить успішний перехід до демократії. В цьому випадку під терміном "демократія" не мається на увазі лише орієнтована на Захід політика або дружелюбність влади стосовно Сполучених Штатів та Євросоюзу. В цьому випадку йдеться про можливості переходу України до справжнього, функціонуючого демократичного уряду, який спирається на політичний плюралізм.
У 2004 році Україна залишалася країною, де панували страх і тривога, була відсутня (або майже відсутня) вільна преса, а політична опозиція зіштовхувалася не просто з протидією, але й із прямими погрозами життям своїх лідерів. Сьогодні тут ведуться нормальні політичні дебати, існує преса, яка (здебільшого) надає виборцям відомості, необхідні для того, щоб розуміти дії своїх правителів, існують потужні політичні партії/блоки, які тільки щасливі оприлюднювати дрібний негатив із приводу один одного. Таким є політичний простір, що на даному етапі характеризується як глибоким розчаруванням у політиках, так і активною участю у процесі.
Зрозуміло, Україні ще чимало треба буде пройти (і, можливо, цей похід займе довгі роки) шляхом до знаходження справжньої демократії. Верховенство закону й прозорість уряду залишаються основними поки не подоланими країною вершинами. Ще спереду ті віхи, які не дадуть країні повернутися назад, до початку дороги. Однак менш ніж за два роки Україна подолала чималий шлях.
Зараз країна опинилася на роздоріжжі. Її лідери мусять вирішити, як їм узагальнити й інституціоналізувати вже досягнуте. Якщо вони цього не зроблять, ці досягнення надалі можуть бути втрачені.
Найбільші досягнення України дотепер були зосереджені у сферах свободи преси й рівності – що сягала вседозволеності – у політичному протиборстві. Ці два досягнення, що відрізняють Україну від усіх інших країн пострадянського простору, в основному були досягнуті за рахунок постійної боротьби політичних еліт за політичний контроль. Ці політичні баталії де-факто призвели до плюралізму, оскільки жодна з груп не зуміла повною мірою виявити свою силу і жоден лідер не виявився достатньо сильним, щоб отримати контроль над роботою журналістів. Не варто скидати з рахунків ту обставину, що Президент Ющенко виступав за права журналістів також і для того, щоб полегшити собі спостереження за урядом.
Проте, ситуація в Україні змінюється. Помітні ознаки того, що одна партія – проурядова Партія регіонів – починає успішно консолідувати однопартійний контроль над значними областями країни. Нестача політичної протидії може негативно відбитися на нещодавно отриманих свободах. Таким чином, політичні партії України повинні вибудувати систему перевірок і балансів, яка зберегла б уже досягнуте й забезпечила би подальший прогрес. Плюралізму "де-факто" вже недостатньо.
Першим кроком має стати легальний статус політичної опозиції, так само як і прийняття законів, які дозволили б учасникам цієї ж опозиції ефективно відслідковувати дії уряду й впливати на них. Українська опозиція повинна отримати, принаймні, статус парламентського комітету. Її членам має бути надане право рецензувати внесені на розгляд законопроекти, доповнювати їх своїми коментарями і вносити в них суттєві корективи. Коротше, їм варто надати весь інструментарій, необхідний для виконання ролі контрольного органа при уряді.
На даний момент в Україні існує один потужний, працюючий опозиційний блок; ця обставина вже виділяє країну з числа колишніх радянських сусідів. Цей блок очолює екс-прем’єр-міністр країни Юлія Тимошенко, а в його складі – члени політичного блоку її імені, два представники партії соціалістів і партія "Реформи й порядок", яка не потрапила до парламенту.
Тимошенко запропонувала проект закону про опозицію, заснований на гарантіях, надаваних опозиційним структурам у країнах Західної Європи. Остаточне прийняття цього або схожого проекту стало б для України пропуском у клуб країн з найбільш розвинутою демократією. Фактично, більшість країн Західної Європи наділяють свою опозицію(-ції) значними правами – чи прописаними в законі, чи обумовленими "історичною традицією".
Тимошенко та її союзникам, що подали проект закону для розгляду, довелося зіткнутися із труднощами. Почасти це було обумовлено явно суперечливою позицією Президента Віктора Ющенка, який, з одного боку, високо цінує саму концепцію опозиції, але, з іншого боку, неодноразово висловлювався щодо того, що компроміс і політичну єдність ставить іще вище. Президент і його союзники явно не повною мірою усвідомлюють всю цінність політичної опозиції, часом повертаючись до характеристик, що використовувались як у радянські часи, так і за режиму колишнього Президента Леоніда Кучми. Тоді тих, [то критикував уряд, називали "баламутами", зацікавленими лише у "дестабілізації держави".
Беручи до уваги президентську точку зору, може здатися іронією, що парламентський блок "Наша Україна" нещодавно підтвердив свій перехід в опозицію до уряду, – незважаючи на всі заперечення Ющенка. Втім, залишається не до кінця зрозумілим, який тип опозиції мався на увазі. Деякі члени партії говорили про розвиток якогось інституту об’єднаної опозиції, до якого могли б увійти представники уряду. Це, звичайно ж, знівелювало б саму мету опозиції, яка й існує в основному для того, щоб захистити виборців від неналежного застосування урядових ресурсів і влади. Ця мета не може бути досягнута в тому випадку, якщо члени опозиції входять у цей самий уряд. Саме тому опозиційні блоки в демократичних країнах Заходу не мають ніякого відношення до урядових структур.
Тимошенко також висловилася за скасування прийнятих у 2004 році поправок до Конституції, що зосередили владу в руках прем’єр-міністра за рахунок президентських повноважень. Це стало б помилкою. [Юлія Тимошенко виступає проти конституційної реформи 2004 року, яка лише погіршила ситуацію в країні, однак не схвалює повернення до попереднього варіанту Конституції, що надавав Президентові необмежені й безконтрольні повноваження. Тимошенко наполягає на необхідності розробки збалансованої Конституції, – прим. tymoshenko.com.ua] Дійсно, консолідація влади в руках прем’єр-міністра для України призвела до негативних, здебільшого, наслідків. Але рішення – не у поверненні до президентської системи, яка дозволила колишньому режиму побудувати практично авторитарну державу. Замість цього Тимошенко та її союзникам варто продовжувати домагатися створення такої системи, що зробила б опозицію ефективною, а також підштовхувати прийняття таких законів, які підсилили б незалежність юридичної системи. Ініціатива Тимошенко про скасування депутатських пільг також голосно говорить про прагнення підвищити відповідальність депутатів, посилити їхню підзвітність. У цій роботі вона могла б розраховувати на допомогу Президента, який, як відомо, також виступає за необхідність контролю над державними структурами, а також на "Нашу Україну", в рядах якої чимало переконаних реформаторів.
Їхнє об’єднання під прапорами створення механізмів контролю над роботою уряду додало би впевненості в тому, що Україна залишиться країною, яка повільно, але вірно йде до демократії, – і стало б прикладом досягнення реального результату для всіх країн, перед якими стоять подібні завдання.
Теммі Лінч є старшим співробітником Інституту дослідження конфліктів, ідеології й політики Бостонского університету.
Переклад з англійської – tymoshenko.com.ua
