Оксана Башук Хепберн
21 вересня 2006

Дещо надзвичайне сталося в Україні кілька тижнів тому. Віктор Янукович, колишній кандидат у Президенти, що займався фальсифікаціями і був скинутий Помаранчевою революцією, став прем’єр-міністром. Вчорашні злочинці стали сьогоднішніми політичними лідерами, а Президент – лише маріонетка в чиїхось руках.

Людей обдурили. Демократію підірвали. Цей фокус-покус відбувався під акомпанемент благородних розмов.

Отакої! Парламент, об’єднаний під керівництвом Партії регіонів, – це саме те, що необхідно для національного єднання України. Це ж треба! Він відверне національну кризу.

Не вірте цьому. Це звичайний обман народу в найкращих традиціях колишнього СРСР. В демократіях єдність парламенту – це не чеснота. В парламенті необхідні принаймні два потужні гравці з протилежних таборів, які висловлюють різні думки народу та обговорюють суперечливі питання. Основні демократії не є монолітними. Вони єдині – незважаючи на великі географічні, мовні, релігійні та інші розбіжності. Вони мають різний баланс сил, їхні інтереси постійно вступають у протиріччя. Їхні конфлікти не відрізняються від тих, що є в Україні. Різниця між успішними демократіями та Україною полягає у способі вирішення політичних проблем.

Успішні демократії вирішують свої проблеми в парламенті. Сценарій, розіграний в Україні після березневих виборів, виходить за рамки цих правил. Дійсно, те, як Президент Віктор Ющенко був змушений привести до влади поточний уряд, підриває парламент та є небезпечним кроком назад до диктатури.

Давайте згадаємо, що сталося. Протягом чотирьох місяців Президент заважав справжнім переможцям березневих виборів – Блоку Юлії Тимошенко та "помаранчевій" коаліції, яка отримала незначну більшість місць, – розпочати роботу в парламенті. Це стало шоком та образою для демократів в усьому світі. Щоб стримати негативну реакцію, його бездіяльності надали звабливого, проте помилкового нахилу: Президент розмірковує над тим, що є кращим для національної єдності.

Нонсенс. Ця затримка відбувалася тому, що виборці зробили "неправильний" вибір, принаймні для заможних олігархів.

Народ хотів, щоб Юлія Тимошенко стала прем’єр-міністром. Партія регіонів – ні. Так само вона не хотіла грати за правилами демократії.

Вона не посіла б належне їй місце меншості й не стала би парламентською опозицією. Вона відмовилася визнати той факт, що отримала лише 32 відсотки голосів. Президент з цим погодився – так, ніби вибори не мали значення. Він не наполіг на правилах демократичної поведінки: парламент повинен формуватися на основі створення уряду з тих, хто має більшість голосів; а опозиція – з тих, хто отримав меншість. Цей демократичний процес затягнувся на місяці.

А потім було вже пізно. Владна купка, а не народ, добилася свого. Це стало кроком назад від демократії.

Скочування назад продовжується. Політичні лідери України, включаючи Президента та його новопризначеного прем’єр-міністра, заявляють, що вони намагаються владнати свої розбіжності – Схід/Захід, в бік Росії/в бік Заходу. Цього вони збираються досягти за допомогою створення об’єднаної парламентської сили. Деякі члени президентської "Нашої України" тепер працюють у новому Кабінеті – йдеться також і про дивне призначення Романа Зварича на посаду міністра юстиції.

Відбудова парламенту на основі єдиної об’єднаної команди є нічим іншим, ніж поверненням до однопартійної системи колишнього СРСР. Звичайно, єдина Комуністична партія СРСР тримала країну об’єднаною завдяки терору та силі. Ця єдність коштувала Україні чотирьох голодоморів, під час найбільшого з яких було втрачено 10 мільйонів життів, плюс приблизно сімдесят років тиранічної єдності, в якій опозиція придушувалась смертю чи Гулагом.

То що ж відбувається в Україні, якщо після 15 років вкладання мільйонів доларів в навчання, підвищення кваліфікації, демонстрацію Україні, як працює демократія на Заході, урядових обмінів, грошей, витрачених на навчання спеціалістів з державного управління, все ще можливі такі політичні збочення?

Події останніх чотирьох місяців особливо підкреслюють те, наскільки обмеженими є результати та поверховими зміни. Поверховими у розумінні того, чим насправді є демократія, як вона працює, поверховими стосовно еволюції її ключових гравців як демократів. І ганебними.

Просто скандально, що сьогоднішній прем’єр-міністр є вчорашнім кандидатом-фальсифікатором на посаду Президента, що до його оточення входять люди на зразок Ріната Ахметова, який нажив достатньо мільярдів, щоб потрапити до журналу Fortune Magazine тоді, коли більшість населення України живе у жахливій бідності. Це просто скандально, що Президент Ющенко відмовив народові в його виборі прем’єра і піддався на маніпуляції, як кращий зі світових маріонеткових лідерів. І навіть гірше, адже тепер він вважає, що революції на зразок Помаранчевої є нічим іншим, ніж міфами та легендами. Прем’єр же, тим часом, вихваляється тим, що брав у ній участь і намагався побудувати справжню націю. Це просто скандально, що Захід переміг у війні з комунізмом, став свідком розпаду радянської імперії, підтримав Україну під час її палкої Помаранчевої революції лише для того, щоб дозволити цьому союзнику в процесі побудови глобальної демократії так ризиковано зісковзнути на самий край. І навіть ще більш скандально: Захід міг організувати все це для того, щоб встановити хороші ділові стосунки з олігархами.

Все могло би бути по-іншому. Найкращим варіантом розвитку подій мав стати той, за якого Президент був би разом із народом, а не зрадив його. Побачивши, що їхніми голосами знехтувано, люди могли б повернутися на вулиці, на яких вони лише два роки тому святкували перемогу, і вимагати повторних виборів або його відставки. Захід міг би обуритись та закликати своїх послів чинити більший тиск. А також сказати своїм консалтинговим фірмам, що в інтересах Америки краще мати демократичну Україну, ніж бачити її викривленою заради того, щоб робити бізнес за винагороду.

Демократія зазнала поразки. Єдиною світлою плямою сьогодні є Юлія Тимошенко. Вона заявила, що не приєднається до Партії регіонів та інших, щоб сформувати єдиний фронт у парламенті. Вона очолить опозицію і матиме справу з реальною національною кризою: зухвалим бажанням олігархів контролювати всі аспекти життя.

Коли Україна отримала незалежність у 1991 році, надія швидко перетворилася на усвідомлення того, що насправді мало що змінилося. Комуністична банда, яка правила в Україні, все ще була при владі. Вона загорнула себе у синьо-жовтий прапор України замість червоного, щоб накопичити величезне державне багатство. Та все ж, деякі досягнення вдалося вибороти – вільні вибори та більша свобода, особливо в засобах масової інформації. Тепер же є привід непокоїтися, що і їх буде втрачено.

Останнім часом у Раді відбувалися спроби підірвати політичну систему стримувань і противаг за допомогою подальшого обмеження повноважень Президента. Сьогодні більше, ніж будь-коли Україні потрібна потужна опозиція. Перед Юлією Тимошенко стоїть велике завдання.

Захід повинен прокинутися. Він повинен знову згуртуватися на підтримку демократії та допомогти їй виконати своє завдання спостерігача від народу. Всі зусилля необхідно направити на відродження демократії.

В свою чергу, народ повинен слідкувати за тим, як вона бореться з його процвітання та допомагати їй. Якщо вона справлятиметься добре, він винагородить її на наступних виборах та покарає фальсифікаторів і брехунів.

Оксана Башук Хепберн – консультант, постійно буває з візитами в Україні. Пише книгу про ситуацію в Україні.

Переклад з англійської – прес-служба БЮТ