Стівен Величенко
13 липня 2006
Хоча Партію регіонів звичайно називають "опозиційною" партією, це неправильне визначення, що несе за собою помилковий зміст та розуміння, які призводять до помилкової оцінки та суджень.
Партія регіонів – це скоріше партія "реставраторів", яка може знищити українську демократію та становити загрозу безпеці Європи, якщо її лідери прийдуть до влади й перетворять Україну на ще одну Білорусь.
Україна знову з’явилася на політичній карті Європи у 1991 році, після більше 200 років прямого іноземного правління, нав’язаного за рахунок військової міці. Між 1709 та 1711 роками, потім між 1918 та 1921, і знову між 1944 та 1950 Росія окупувала Україну у серії кривавих війн, що приєднали Україну до царської, а потім радянської імперій.
За російського правління Україна отримала кріпацтво у російському стилі, заслання у Сибір, урядові заборони друкування та навчання рідною мовою, терор та голодомор-геноцид.
Коли у 1991 Україна стала незалежною державою, "визвольної війни" не відбулося. В наслідок цього, імперські еліти або еліти "старого режиму" не були вигнані чи покарані. Вони залишилися при владі до 2004 року і з того часу відновили свої позиції та вплив до такого рівня, що можуть уберегти себе від в’язниці.
Їхні виборці, тим часом, є продуктом радянської міграційної політики, яка направляла росіян в Україну, а українців за її межі.
Ця імміграція та "етнічне розрідження" у поєднанні з депортаціями та мільйонами українців, що загинули неприродним шляхом між 1917 та 1947, утворили величезний російськомовний міський анклав у чотирьох найбільш східних областях країни.
На додачу до цього, освітня політика та політика у засобах масової інформації спрямували неросійських сільських мігрантів, що рухаються вгору, у російськомовну культуру та дозволили міським росіянам жити, працювати та задовольняти їхні культурні та духовні потреби без вимоги до використання чи вивчення української мови.
З 1991 року все більша частина росіян та людей, що розмовляють російською, вважають Україну своєю рідною країною.
Однак, у 2005 році поряд із тим, що лише 6 відсотків українців усе ще вважали себе "радянськими громадянами", відсоток росіян складав 18. І у той час, як 2 відсотки українців в Україні все ще не ставились до України, як до рідної країни, 9 відсотків росіян в Україні так не вважали.
Це означає, що сьогодні в Україні певний відсоток населення, в якому більшість є росіянами, підтримує іноземне правління на території, на якій вони проживають – так само, як колись робили французи у Алжирі, німці у Богемії та Польщі, португальці в Анголі та англійці в Ірландії.
Цей стан відчуження та ностальгія за імперією деяких російськомовних громадян були б нешкідливими, якби не неорадянські політичні лідери, які використовують їх для утримання своєї застарілої влади імперської доби у постколоніальній державі.
Із цим можна було б впоратися, якби лідери в Росії, колишній імперській державі, були спроможні усвідомити втрату їхньої імперії і, як британці, допомогти новому національному уряду, а не своїм колабораціоністам імперської доби.
Путін – це не ДеГолль, який усвідомив, що зрештою французькі поселенці мають поїхати з Алжиру.
Українські неoрадянські лідери розподілені у чотири основні групи з різним ступенем прихованої та відкритої підтримки Росії та її уряду, чий посол в Києві, Віктор Черномирдін, відомий тим, що ніколи не сказав ні слова українською.
Українські комуністи (1) та блок Наталії Вітренко (2) відкрито захищають відмову від незалежності України та повторне її включення до реконструйованого імперіалістичного СРСР, в якому домінуватиме Росія.
Ортодоксальна російська церква (3), що заявляє про приблизно 50 відсотків ортодоксальних віруючих українців, не тільки очолюється патріархом у Москві, який сидить в уряді Путіна, але і загальновідома своїми шовіністичними антисемітськими крайнощами.
Ця церква не визнає українців окремою національністю. Вона публічно підтримує українських комуністів і виставила своїх священиків як кандидатів на виборах.
У червні 2003 року, Патріарх Росії нагородив лідера Комуністичної партії України Петра Симоненка своїм "Орденом Князя Володимира", хоча за цими старими лідерами комуністичної партії стоїть не більше 8 відсотків виборців.
Більш серйозну загрозу Україні становить четверта неорадянська група – донецька Партія регіонів.
Хоча результати президентських виборів 2004 року та парламентських виборів-2006 вказують на те, що приблизно одна третина виборців у 2006 році підтримала Партію регіонів, ці результати виборів є сумнівними.
По-перше, вони є продуктом задокументованого стримування, залякування та прихованих операцій – хоча й у меншому обсязі, ніж у випадку 2004 року.
По-друге, вони основуються на "механічній політиці" у східних регіонах України, де, контролюючи місцеву адміністрацію та виробництво, ця партія може запропонувати людям страх перед бідністю та непевний короткочасний матеріальний стимул в обмін на їх голоси.
По-третє, вони основані на затягнутому довічному підприємницькому патерналізмі в радянському стилі, який все ще більший у східних, а не у західних, регіонах України, що дозволяє керівникам та власникам політично шантажувати їхніх робітників, так само, як це робили у дев’ятнадцятому столітті власники міст, побудованих навколо одного підприємства, у Західній Європі та Америці.
Важко сказати, чи була б ця партія такою ж потужною на Сході України без своїх брудних трюків, механічної політики та залякування, основаного на неофеодальному підприємницькому патерналізмі. Але це точно було б менше третини місць у парламенті країни.
Партія регіонів очевидно підтримує українську незалежність настільки, наскільки її лідери розглядають територію України, як територію, яку вони мають контролювати як "країну шантажу", що вони і робили до 2004 року.
Проте, антиконституційна підтримка "Регіонами" російської мови як "другої державної" вказує на їхнє бажання залишити Україну у сфері російськомовного спілкування і подалі від англомовної комунікативної сфери.
У той час, як посли Канади та Польщі в змозі вивчити українську мову перед своїм призначенням достатньо для того, щоб використовувати її публічно, деякі з лідерів Партії регіонів з абсолютною нахабністю розмовляють російською у парламенті.
Деякі, як колишній віце-прем’єр міністр Микола Азаров, за 15 років незалежності так і не спромоглися вивчити українську.
Але знову ж таки, скільки французів в Алжирі вивчили арабську? Скільки англійців в Ірландії вивчили гаельську? Скільки білих у Африці знають суахілі чи банту? Скільки японців вивчили китайську чи корейську? Скільки німців у Бреслау вивчили польську?
Лідери "Регіонів", до того ж, вдаються до символічних актів поваги в колоніальному стилі, які потурають імперській російській ностальгії та наражають на небезпеку статус України як незалежної держави.
У листопаді 2005 року в російському Красноярську, наприклад, лідер "Регіонів" Віктор Янукович публічно подарував спікеру російської Держдуми булаву – символ української державності.
Хоча партія формально і підтримує євороінтеграцію, так само, як російський президент Володимир Путін підтримує євроінтеграцію Росії, вона ніколи чітко не заявляла про підтримку "вступу України до ЄС".
Зважаючи на цю недомовку, є всі підстави вважати, що в разі отримання "Регіонами" контролю над країною, вони одразу ж включать Україну до спонсорованого Москвою Єдиного економічного простору (ЄЕП), і лише потім, через Росію, "інтегрують її в Європу", на зразок Білорусі.
Лідери партії навчалися політиці за часів радянського лідера України Володимира Щербицького, керували "країною шантажу" Кучми та використовували кримінальні агітацію та передвиборчу кампанію в більшовицькому стилі.
Вони публічно принижують українську незалежність, підтримують постійні контакти з російськими екстремістами на кшталт віце-спікера Думи Володимира Жириновського, Костянтина Затуліна та мера Москви Юрія Лужкова, вони взяли Комуністичну партію в нову коаліцію, проголошену 7 липня.
Все з вищезгаданого вказує на те, що незважаючи на їхню тріскотню про закони, представництва та комітети, ця українська неорадянська Партія регіонів вже не є опозиційною. Вона є більше реставраційною партією, чия мета – дестабілізувати країну.
Якщо тактика Партії регіонів буде успішною, вони зміцнять тих, хто виступає проти вступу України до ЄС, і тих, хто вважає, що країна має залишитися у сфері впливу Росії.
Іноземні спостерігачі повинні запитати себе, як поновлена "країна шантажу" у стилі Кучми, очолювана Партією регіонів, має прилаштуватися до ЄС?
Яким чином Росія, основана на ресурсах автократія, має бути "стабільною", якщо по всьому світу основані на ресурсах автократії загальновідомо нестабільні?
Українці можуть бути певні, що Партія регіонів не потурбує Білла Гейтса щодо української версії Windows, Голівуд – з проханням про дублювання та субтитри українською або мережу модних журналів на зразок "Бурди" – щодо українських перекладів.
Переклад з англійської: прес-служба БЮТ
