В сучасній Україні писати та говорити, ба, інколи навіть думати, про національну ідею політично небезпечно.
Це, як виявляється, небезпечно для електоральних перспектив твоєї політичної сили, для міжнародної репутації, це небезпечно, бо тебе неодмінно не так зрозуміють. Це, бачте, у сучасному світі – не інтелігентно, не актуально і навіть (прости, Господи) – не "гламурно".
Інколи деякі колеги по-дружньому радять: давай, отут, замість національної ідеї, щось вліпимо інше, бо у нас же Схід і Південь, у нас вибори. Давай, замість нація – народ, замість "національний" – громадянський, і (навіть) замість Україна – країна.
Здається, з таким національним мазохізмом і самоприниженням я стикаюся вперше у своїй політичній практиці.
Мені важко уявити, що російському політику буде соромно говорити про Росію, а президенту США порадять для толерантності частіше вдаватися до терміну "Новий світ" замість Сполучені Штати Америки.
Політична Україна, налякана привнесеними ззовні технологіями останньої президентської компанії з поділом України на три сорти та на два береги, занурила голову в пісок і вважає за доречне жити в глибинах збаналізованої космополітичної байдужості, викресливши поняття "нації" з щоденного мовлення.
Дискурс національного віддано на відкуп маргінальним "мудрецям", які невтомно продовжують доводити, що Каїн був першим росіянином, а Авель – українцем, що всі єгипетські фараони родом з середньої Наддніпрянщини, а нащадки аріїв засідають в Кабінеті Міністрів.
Це не тільки примітивно, це небезпечно. Консервація проблеми, невизнання нації в політичному, громадянському значенні, все це навіть страшніше ніж трисортна карта України у виконанні кремлівського "колумба"-першовідкривателя – Глєба Павловського.
Ми ніколи не зможемо побудувати ту Україну, якої ми варті, доки не визнаємо, що проблема існує, доки не зможемо знайти того єдиного чинника, що зможе звести під один дах інтереси викладача з Львівського університету і донецького підприємця, залишивши поза його межами розбіжності і світоглядні суперечності.
Що, як не приналежність до єдиної країни, до єдиної нації (підкреслюю, в громадянському значенні цього терміна) може виконати подібні функції?
Колись Леонід Кучма (от уже не думала, що колись доведеться цитувати Кучму) сказав, що в України національної ідеї немає. Та в тому мабуть і горе сучасної України, що нею майже весь період національної залежності керували люди без національної ідеї в голові.
Гімн без слів, стилізований гопак та напівлегальний тризуб весь цей час лишалися чи не єдиними офіційними атрибутами державної незалежності. Та й на побутовому рівні щоденного політичного мовлення національне досі зводиться власне до анекдотів, які всі до одного починаються з одного й того ж: "Приїхав якось москаль до Львова..."
Бувають, щоправда, деякі проблиски консолідації нації, передусім в спортивній царині -перемоги братів Кличків, Яни Клочкової, несподіваний успіх футбольної збірної на чемпіонаті світу в Німеччині, але вони настільки короткотривалі, що не можуть сприйматися як визначальні й основні.
Був у нас ще Майдан, коли тисячі людей вперше заговорили українською мовою, сотні тисяч почали гордитися, що живуть у такій героїчній країні, мільйони вперше підняли голови.
Але цінності Майдану нова еліта примудрилася розтринькати за півроку, зробивши з національними ідеалами те, що на початку дев'яностих було зроблено з купоно-карбованцями.
То може настав час бодай сьогодні, на 16-річчя державної незалежності, дати країні національну ідею, визнати, що без неї ми ніколи не зможемо стати ні нацією, ні народом?
Що без національної ідеї скіфські кам'яні баби та трипільські глечики так і залишаться мертвими артефактами археології без інтегрованості в історію території, відомої зараз як держава Україна.
Але перш ніж визначити, якої національної ідеї потребує країна, хотілося б бодай кількома штрихами озирнути весь сучасний світ, проаналізувати ключові тенденції цивілізованої ойкумени.
...То ж як він живе, цей сучасний світ? Унікальними темпами розвивається інформаційні технології, нові комп'ютери стають застарілими через півроку. Як стверджують у своїй книзі Funky Business два мудрих шведи, якби авіаційна промисловість розвивалася такими ж темпами, як комп'ютерні технології за останні десять років, то сьогодні б, скажімо, літак з Європи до США летів менше секунди, а вартість квитка бізнес-класу становила б 0,4 цента.
Те ж саме відбувається в економічному світі - на повну потужність працюють біржі та банки, розмови про демократію та свободу заполонили всі шпальти та ефіри світових засобів масової інформації. Але як свідчить статистика, не так все добре в сучасному світі, як видається на перший погляд.
Кількість небезпечних викликів сучасній цивілізації майже така сама, як в ХІІІ-ХVII століттях. Лише Аль-Каїда замість бубонної чуми і гастарбайтерство замість рабів на галерах. Ці вади сучасного світу нівелювали технологічні завоювання людства.
Прогрес виявився більш діалектичним та непрогнозованим, ніж ми собі уявляли. Джон Тойнбі зазнав поразки: історія не розвивається по спіралі і не є заздалегідь визначеним шляхом до прогресу. Вона рухається так, як їй заманеться, за своїми законами і примхами, як автомобілі в час пік на Ленінградській площі при виключених світлофорах.
З одного боку, ми отримуємо нанотехнології, з іншого – СНІД, з одного боку – глобалізм і скорочення озброєнь, з іншого – терористичну атаку 11 вересня. На кожен новий винахід людства природа відповідає власною новацією. Словом, на кожен новий bluetooth маємо отит на кожне вухо.
За останні роки 47 з 192 країн світу потерпали від війн та громадянських конфліктів. Війна продовжує лишатися формою співіснування націй та народів, а для декого, як, наприклад, для США, маленька переможна війна – це взагалі всього лише елемент чергової президентської кампанії (як, до речі, і для Росії, де потяги та будинки чомусь починають злітати в повітря саме напередодні нових електоральних перегонів).
Сучасний бурхливий прогрес людства базується на тотальній прагматиці і абсолютній цінності матеріальної вигоди, отриманої за будь-яку ціну. Потім - гонкою за особистим успіхом з споживацьким ухилом. І ще - появою нових, невластивих функцій грошових знаків.
Світові гроші перетворили на товар все: віру, честь, совість, переконання, принципи, патріотизм, інформацію. Відбулася всесвітня матеріальна "фаустизація" людства. Але якщо гетевський Фауст мав бодай зупинку прекрасної миті, то сучасні обивателі здатні продати душі за "класний шопінг" в Мілані в сезон sale.
Добрались навіть до купівлі-продажу статусу людини в світі, здоров'ї, освіті. Сьогодні в Україні, скажімо, мало хто рветься в аспірантуру, бо диплом "проФФесора" можна купити за ціну, зіставну з вартістю мобілки бізнес-класу.
Всупереч апологетам індивідуалізму, людина перетворилася на об'єкт, а людство на мішень для спаму – це суть сучасного поступу. Очевидно, що такий алгоритм розвитку є тупиковим, а можливо, веде і до самознищення.
Археологи, як відомо, типізують історичні періоди з допомогою викопних решток кераміки. З жахом уявляю, як через кілька століть нащадки-археологи назвуть наш час з його двома світовими війнами, ядерними катастрофами, космічними польотами, YouTubе-ом і революціями всього лише "культурою пластикових стаканчиків".
Глобальні світові проблеми зачепили українське суспільство. Ми - частина цивілізації, і платимо відповідну плату за це. За прагненням до жорсткої і цинічної цивілізованості ми десь загубили душу, ідеали, благородні непрагматичні пориви.
Здається, сьогодні, якби був живий Тарас Бульба, то він боровся б не за волю країни, а за ліцензію на реекспортні операції в НАК "Нафтогаз Україна".
...Але ж Україна інша. Вона інша зовсім не так, як стверджував один державний муж, коли говорив, що вона просто "не Росія". Вона ще й не Албанія, не Мозамбік і не Ісландія.
Ми взагалі – інші. Ми, на моє переконання, як жодна інша країна, народжені для унікальної місії, тому що перебуваємо на цивілізаційному зламі між західною та східною цивілізаціями.
Ми від цього найбільше страждали, бо саме по нашій території вздовж і впоперек ходили всі – від Чингіз Хана до Манштейна. Але бодай тепер можемо мати якусь користь із такого унікального розташування.
Україна – це енергетичний міст між культурами і народами. Україна – це табула раса в сучасному світі. Зруйнували те, що було, і не побудували нового. Саме тому Україна повинна будувати свої стандарти наново і має всі права не копіювати помилкові концепти ліберально-демократичного капіталізму.
Для того, щоб наша країна виконала цю місію для себе та людства, нам потрібна найвища консолідація, мобілізація всіх суспільних інтелектуальних політичних сил та повне усвідомлення кожним українцем концепцій та рішень, які необхідно приймати для побудови більш справедливого нового порядку.
Головну роль в консолідації національних сил відіграє чітке визначення нової національної ідеї, яка б стала справжньою провідною зіркою для всієї нації, відкриттям для кожної особистості безмежних можливостей розвитку.
Як молодій людині в 16 років дають паспорт, так і ми нашій Україні на її 16-річчя маємо дати нову національну ідею.
Такою українською новою національною ідеєю повинно стати будівництво найкращої, найоптимальнішої системи організації суспільства, яка дасть кожній людині відчуття справедливості, гармонії, захищеності та відкритості всіх омріяних можливостей.
Я жодною мірою не претендую на те, щоб дати вичерпне і остаточне визначення нової національної ідеї України. Це – тема для дискусії. Але, здається, саме у створенні оптимальної системи співіснування всіх елементів суспільства полягає основне наше завдання.
Чому ми з'являємося на CNN і Євроньюзі тільки в інтер'єрі перевернутих вагонів з жовтим фосфором поблизу Ожидова? Може, досить? Може, час потрапити в позитивний блок новин, і не тільки спортивних?
Як Японія і Німеччина створили унікальні системи управління виробництвом в 70-ті роки ХХ століття, як Генрі Форд придумав конвеєр, чому ми не можемо створити ідеальну суспільну систему? Ту систему, яка базується на реаліях, а не на ідеях Платона, Томазо Кампанелли чи Томаса Мора?
Справа не в ментальності, як кажуть скептики. Справа – в системі.
Візьмімо, для прикладу, знову ту ж таки Німеччину. Майже півстоліття нація була розділена на дві країни – ФРН і НДР. Одна ментальність, одне мислення, одна культура. Але – інші системи.
То чому ж ця однакова ментальність по один бік стіни робила ідеальні "Мерседеси", а по інший - "Трабанти" з пластмаси і дерева? То може і нам час спробувати нову систему суспільства?
Не треба боятися величі власного народу. Не треба ховатися в закутках неуспіху. Зрештою, тільки на перший погляд нездійсненні ідеї варті того, щоб братися за їх реалізацію. В сучасному світі завжди є місце для того, щоб знайти свою нішу.
Вдамся до ще одного прикладу з уже згаданої книги Funky Business. Один британський підприємець, що ніяк не міг знайти своє місце під сонцем у світі великого бізнесу, від розпачу і, скоріше, для приколу став випускати кольоровий щотижневий журнал..."Ноги". В цьому дивному часописі не було нічого, окрім фотографій людських кінцівок – п'ят, колін, литок, гомілок…
Раптом виявилося, що в усьому світі з 6 мільярдів людей знайшлася не одна тисяча фетишистів, які з незрозумілих для психологів причин фанатіли від фотографій людських ніг. За 2 роки видавничої діяльності вчорашній невдаха, а нині "ногомонополіст", став мільйонером.
Це – анекдотичний приклад, але ж він показує, що в сучасному світі існує безліч незайнятих прогалин. І одна з них, досьогодні порожня – це місце для оптимальної ідеальної системи організації суспільного життя.
Ми повинні будувати країну власним інтелектом, а не імпортованим. Ніхто за нас ідеальну модель нам не збудує. Коли за таке будівництво беруться зайди, виходить фантасмагорія.
Нещодавно в США видали кулінарну книгу-путівник по кухні республік СРСР. Серед іншого, там розмістили і рецепт "українського борщу", який, на думку авторів, був стравою із... картоплі, яблук, сала, інжиру, фініків та плодів якогось невизначеного "клукового дерева" (дуже хотілося б нагодувати автора таким борщем, особливо - клуками).
То ж покладання надії на закордон і призводить до того, що ми в результаті замість "плану Маршалла" отримуємо борщ із фініків.
Нова національна ідея країни назавжди позбавить наш народ комплексу меншовартості, синдрому ущербності, роз'єднаності, загубленості, підніме обмеження національних амбітних устремлінь.
Можливо, у когось виникнуть сумніви у своєчасності виголошення такої національної ідеї саме зараз, коли український народ, як ніколи, зневірений та далекий від будь-яких суспільних ідей.
Але відродження сили духу неможливе без зміцнення віри. І цю віру мусить народити нова національна ідея, яка стане не тільки символом успішного розвитку українського народу, а ще й предметом її довічної гордості.
Україна сьогодні має шанс не тільки перебороти свої власні проблеми та протиріччя, але й стати взірцем для інших народів. Якщо ми реалізуємо нашу національну ідею, то вона за масштабами впливу на світову історію може стати в один рівень з Давнім Єгиптом, Античною Грецією і італійським Відродженням.
Якщо інші народи дали людству колесо, порох, компас, комп'ютер і ядерні технології, ми доповнимо цей перелік унікальною організацію суспільного життя.
Я навмисно ледь-ледь перебираю з пафосом та метафорами, бо братися за створення національної ідеї можна тільки в стані, близькому до ейфоричного. Прагматика тут не допоможе. Якщо до будівництва підходити виключно з мірилом "здорового прагматизму", то в результаті виходять не єгипетські піраміди, а панельні "хрущовки".
Якщо вірити історику Льву Гумільову, то найвищий період пасіонарності кожна нація переживає при своєму народженні, саме тоді вона здатна на будь-які звершення. Здається, 16-річчя – це якраз такий вік, коли час до подібних звершень братися.
В історії кожної нації є своя "золота доба", свій обмежений часом Едем, коли все було добре і всі були щасливими. Як правило, ця доба була так давно, що перетворилася на міфи та легенди, не варті уваги істориків.
В України своя "Золота Доба" – попереду. Якщо ми реалізуємо те, що задумали, то вже наступні покоління цілого світу будуть вивчати стратегію нашого успіху та вчитися "Ukrainskomu Uspihu" без транскрипцій і перекладу.
P.S. Як пишуть в сучасних газетах, "доки цей номер готувався до друку, стало відомо, що..." професор Ізраїльського технологічного інституту Амос Орі, по-своєму переглянувши теорію Альберта Ейнштейна, довів, що подорожування в часі теоретично можливе.
Хотілося б попросити пана Орі заглянути в історію України року десь так 2057-го. Гадаю, він буде приємно вражений...
Юлія Тимошенко
